TARAS VOZNJAK, Golovný redaktor czasopysu “Ї” (Ljviv)
Tekst nyžczenavedenoї statti uzjato zi sajtu Ukraїnsjkogo Nezaležnogo Centru Politycznyx Doslidženj - www.ucipr.kiev.ua
КІНЕЦЬ ЕПОХИ МОНОПОЛІЙ
Даючи таку назву цій статті, я дещо задумався – а чи варто вживати аж таке помпезне визначення для того, що тривало один чи два роки. Йдеться як про “помаранчевий період” розвитку нашої держави 2004-2006 рр., так і про “синю реконкісту” Партії регіонів України 2006-2007 рр. Після впевненого результату, який ПРУ отримала правдами і неправдами на виборах 2006 р., переконливого виграшу у позиційній війні з створення більшості у Верховній раді впродовж року вона спробувала безроздільно правити країною. Ключовим словом тут є слово “безроздільно”. Дітвацькі претензії попутників комуністів та перекинчиків соціалістів до уваги не беруться – їх голосочки “тонше комариного писка”.
Безроздільність, на мою думку, і стала причиною того, що цей період в історії новітньої України закінчується. Закінчується так само безславно, як і період такого самого безроздільного правління переможців у помаранчевій революції 2004 р. Бо причина поразки помаранчевих та сама, що і синіх – спроба монополізувати всю владу у країні.
На що опираються ті, хто організовував ці дві владні монополії? З ідеологічної точки зору і ті і інші наполягають на тому, що тільки вони знають реальний шлях до процвітання. Не буду іронізувати, що першою чергою вони знають шлях до свого особистого процвітання, бо ж йдеться і про два найбільші бізнесово-політичні угрупування. Дехто наполягає на терміні – олігархічно-політичні угрупування. Однак облишмо іронію – кожне з цих бізнесово-політичних угрупувань пропонувало свій шлях облаштування України. Отож у суспільстві є щонайменше дві реальні позиції. Є два потужні елітні угрупування. Створити третє за даних умов, здається, неможливо.
Однак головною проблемою є те, що сприйняття чи не сприйняття цих двох моделей розвитку України поділило українське суспільство не по суспільній вертикалі. Скажімо, низи дотримувались би більш соціалізованих програм, а верхи більш ліберальних моделей. Чи по-простому – соціалістичних та капіталістичних. В Україні поділилося не суспільство, бо воно завжди ділиться по суспільній вертикалі. В Україні завдяки виборам 2004-2006 рр. йде процес створення двох суспільств, які між собою практично майже не комунікують. І це вигідно обом бізнесово-політичним угрупуванням, бо для них обидві частини народу України є тільки електоральним ресурсом. А його слід берегти від зовнішніх впливів, доктринізувати та постійно тримати у мобілізаційній готовності. Тому насправді всяке “порозуміння”, про яке вони постійно торочать, для них можливе тільки у формі перетягування чи підминання під себе. Практики погодження інтересів за ці роки не спостерігалося, попри численні вербалізації намірів щодо цього.
Як результат, на початок 2006 р. “помаранчева” влада не те що не знайшла порозуміння з елітами традиційно “синіх” регіонів. Події літа 2006 у Криму (у Феодосії) показали, що центральний уряд практично втратив адміністративний контроль над частиною території. Очевидно, що електоральний результат Партії регіонів України у Донбасі, попри явно домінуючі симпатії до неї у цьому регіоні, теж є результатом втрати адміністративного контролю над цією частиною держави “помаранчевою” владою. А ще точніше – вона так цими територіями і не опанувала.
Сьогодні той самий результат отримали і “сині”. Їхні впливи на значній території держави, якщо не сказати, на більшій території держави, мінімізовані попри всю помпу, яку вони демонструють. Це чудово видно у Києві, яким сиротливо бродять привезені з їхніх малих батьківщин колони прихильників ПРУ. Київська земля під їхніми ногами не горить, але й не гріє. Вони тут просто чужі. І це розуміють і вони, і всі інші. Ось така от українська єдність.
Таким чином, два періоди монополії на владу – “помаранчевий” та “синій” – кристалізували розкол країни. Ми бачимо, що заміна одного з цих угрупувань на інше нічого не змінила – розкол зберігається і стає все більш очевидним.
Що є цьому причиною? Щонайперше, вкрай низька політична культура обох сторін. Їх крайній егоїзм. Насправді про долю народу, а відтак держави, як однієї з форм його самореалізації, насправді ніхто не думає. Фахові “приватизатори” з обох сторін прагнуть монопольно, рейдерським способом приватизувати ще й державу. Всі їхні статки започатковувалися саме через первинну приватизацію чого-небудь. Починалося з заводів, потім приватизовувалися регіони, а тепер дійшла справа до всієї країни. Інакше вони не можуть і не вміють. Ті, хто пройшов криваве місиво приватизаційного “клондайку” десь у Донбасі чи Закарпатті 90-х років, розуміє тільки одне правило – “або я, або мене”. Іншого не дано. А для цього всі засоби годяться. Тому до того часу, поки країною правитимуть саме ці герої 90-х, а іншої перспективи я особисто поки що не бачу, ми приречені саме на такі підходи до питань національної безпеки, національної ідентичності, національних інтересів, європейської та євроатлантичної інтеграції і т. д. Продовжувати цей безглуздий для цих гравців нашого політичного спектру список можна до безконечності. Причому безглуздим він є не тільки для “синіх”, але й для значної частини “помаранчевих”, особливо для “помаранчевих” бізнесменів та пустодзвонів, яких серед них виявилося чимало.
Картина виходить похмура, кажуть песимісти, проте майже безнадійна, стверджую я, як оптиміст.
Що ж робити? Нарешті цією проблемою перейнялися й самі учасники політичного процесу. Причому обидві сторони. Як “помаранчеві”, так і “сині” бізнесові та політичні еліти. Не вийшло у обох. Створивши передумови для не лише політичного, але й адміністративно-територіального розколу країни, обидва олігархічно-політичні угрупування опинилися коло розбитого корита. Бо ж їм не потрібен шматок держави. Донецьким баронам не потрібна самостійна “Донецко-Криворожская республика” з статусом “Придністровської Молдавської республіки”. Так само, як їм не потрібна і “інтеграція” з Російською Федерацією у статусі “незалежної” Абхазії чи Південної Осетії. Гадаю, що і сьогоднішній статус Білгородської області у складі “матушки России” їм теж вже не по росту. Їм потрібна вся Україна. Незалежна Україна. Особливо її бюджет. Однак не виходить. Як і “помаранчеві”, “сині” вичерпали простір своєї можливої експансії. Вони ще не наштовхнулися на жорсткий опір. Захід країни, після девальвації “помаранчевого” проводу (а не ідеї) ще акумулює своє невдоволення. Однак реально навіть у центрі країни “сині” так нічого і не здобули. Вони тут чужі.
Ресурс монопольного правління державою вичерпано. Тому потрібно шукати нових моделей. Очевидно, що консенсусних. Тобто потрібно домовлятися. Це за умови, що ми хочемо жити в Україні, яка матиме ті самі кордони, що й сьогодні. Однак домовлятися не так, як це впродовж років демонструвала “чудова пара” Ющенко та Янукович. Такі домовленості нічого не варті. Ющенко нагадує небезвідомого Манілова з “Мертвих душ” Гоголя, а Янукович Губернатора з однойменного твору.
Однак проблема залишається, попри нездатність поводирів. Якщо ж не домовимося, то знову ж можливі два шляхи – федерація, як би цього хто не боявся (з можливим наступним розпадом чи ні), чи розпад (з усім, що з цього витікає). Не думаю, що ми це зробимо так цивілізовано, як чехи і словаки. Нарешті наші громадяни з різних регіонів втратили безглузді сентименти одні щодо одних. Любові вже, здається, давно немає. Як і “братолюбія” між мешканцями наших таких різних регіонів. Та й цього “братолюбія” сьогодні вже ніхто і не очікує. Однак ми повинні тверезо та чітко домовитися, чи ми хочемо жити у державі з назвою Україна, а якщо так, то як ми житимемо у державі з назвою Україна.
З огляду на парламентську кризу весни 2007 р. всі раптом згадали тезу Сергія Дацюка про перезаснування держави. Не всі вдумуються у розгорнутий зміст тези. Однак раптом всі зрозуміли, що держава насправді потребує перезаснування. Перезаснування на якихось інших засадах. Бо ми вже бачимо, що верхи (ні “помаранчеві”, ні “сині”) не можуть, а низи… чим далі, тим більше відчужуються від держави (такої держави). На сьогодні такий стан починає загрожувати самому її існуванню.
Як можна перезаснувати державу. Очевидно, що з формальної точки зору –через укладення нового суспільного договору, тобто створення нової Конституції. Останніми роками про це тільки говориться, однак прийшов час діяти, бо “далі так жити вже неможливо”. У цьому ми сьогодні переконуємося з огляду на тотальну кризу влади в Україні. І ніхто не сховається у свою нірку. Соціальні та політичні катаклізми, які провокує сьогоднішня конституційна невизначеність, виколупають кожного з його індивідуальної мушлі чи маленького бізнесу.
При перезаснуванні держави не потрібно мати ілюзій, що нічого не зміниться, і ніхто не постраждає. Це процес не лише складний, але й болючий. Переформатується не лише структура влади, взаємовідносини між гілками влади, але й структура держави. Далі цю тезу не розвиватиму.
Вкотре мушу повторити банальну істину, що ми повинні запустити механізм балансування між різними гілками влади. Зрештою, якоюсь мірою навіть в жорстких умовах сьогоднішньої кризи він все ж запускається. Кожна з гілок влади усвідомлює своє місце у системі влади в цілому.
Від монополій на владу ми повинні переходити до усвідомлення потреби у погодженні інтересів та балансуванні впливів політичних сил. Як не парадоксально, в умовах цієї кризи ми все ж наближаємося до цього усвідомлення.
Яким чином ми це можемо зробити? Щонайперше ми повинні повернути легітимність такого істотного органу влади, як Верховна Рада. Вона втратила її, коли почалися перебігання депутатів з фракції у фракцію. Маємо знову проконсультуватися з народом, кого він хоче бачити у парламенті. Тобто просто провести позачергові вибори. При цьому було б бажано запобігти переформатуванню парламентських фракцій. А також позбавитися від “політичних гієн”, які, вже реально нікого не представляючи, паразитують на зіткненні двох-трьох найбільших політичних нуртів у нашій державі.
Нова Верховна Рада призначить новий уряд. І тут є можливість нарешті відійти від монопольної моделі організації “синьої” чи “помаранчевої” влади. Не потрібно і “братського” єднання. Має прийти усвідомлене погодження інтересів двох олігархічно-політичних угрупувань. Монополії на владу себе не виправдали. Вона вже починає шкодити реальному великому бізнесу. Про народ тут поки що не йтиметься. Однак при такому збалансовуванні інтересів і він може дещо здобути. Принаймні стабільність.
Наступним кроком має все ж таки стати створення нової Конституції. Вона повинна відобразити нову українську реальність. За роки існування старої Конституції українське суспільство бурхливо розвивалося. В Україні, з болем та труднощами, на наших очах постає нова політична культура. Вона робить Україну інакшою, ніж її постсовєтські сусіди. Скажімо, колись близькі до нас Бєларусь та Росія цього шляху не пройшли. Вони пішли іншим шляхом і на сьогодні це насправді інакші країни з іншою політичною історією та політичною культурою. Однак попри перверзії найновішої української історії, здається, ми рухаємося все ж у правильному напрямку. Хоча ще перейдем і через дискусії, і через пряме протистояння. Бо ж не на прогулянку вийшли.
Troxy ranisze rozpušena Verxovna zRada ošaslyvyla nas zatverdžennjam CVK u slavnomu skladi zrazka 2004-go roku na czoli z Sergiєm “Підрахуєм” Kivalovym. Laskavo prosymo pomyluvatysja fizionomiju ostannjogo.
